— Треба йти „пе-коптьор“… на піч…
На піч!… Перед очима в дівчини встала картина цього зневажливого звичаю, неминучість прикрої розмови з батьками Йоновими, ворогами її батька, дикі сцени, які часто трапляються при такій оказії… Сором!… Сором!…
Все, що чекало її цими днями, здавалось їй таким гірким, таким нестерпуче пекучим, що Ґашіца воліла б, аби земля запалась під нею. Але що ж! Земля не западеться, а йти треба.
Умовились, що над вечір, коли в Йоновій хаті всі будуть дома, тітка Прохіра відведе туди Ґашіцу, а сама дасть матері знати, чим скінчилася справа.
Як тільки добре смерклось, Прохіра забігла по Ґашіцу, і сливе силоміць потягла її за собою. Дівчина була як у гарячці. П'яти немов прикипали до землі; серце кололо, в голові була одна думка, одно бажання, щоб ця дорога розтяглася без кінця-краю…
— Не журися, — потішала її Прохіра, — не ти перша йдеш „пе-коптьор“… Торік Катінка Сандина таки віддалася за Ніхалаки, хоч мати його й тягла її за коси з печі… Перепало їй і від батька, ба́ й сам Ніхалаки наклав їй на бідність… Бідолашна щось зо два місяці носила синяки на тілі… А проте…
Ґашіца вже не слухала. Ось вони завернули вже за ріг вулиці… Ось вже мигнули червоно осяяні вікна Йонової хати… В Ґашіци затряслись коліна. Вона вагаючись зупинилась перед ворітьми, але Прохіра попхнула її на двір…
— Йди, йди… а я тут зачекаю…
Ґашіца перебігла двір, вхопила спішно за клямку і відхилила двері.
