обіймала її молоде тіло, рельєфно обмальовувала круглі плечі, міцні руки, високі трямкі перса.
Йон не встиг навіть тпрукнути на коні; вже коли вони проминули колодязь, Йон ґвалтом затримав їх, скочив на землю й підійшов до „фонти́ни“[1], тягнучи за собою здивовані коні.
— Добри-вечір!…
— Спасибі вам…
Ґашіца, зашарившись вся, навіть не глянула на парубка; зір її потонув десь у чорній глибині колодязя.
Мовчанка.
— Дай-но води напитися.
Ґашіца мовчки присунула куфу.
Але замісць того, щоб пити, Йон схопив Ґашіцу за руку й потяг до себе.
— Сиди тихо! — сикнула та, — побачуть…
— Нікого нема…
І Йон потяг до себе дівчину. Вона не пручалась.
— На що займаєш, коли не думаєш брати?..
— А пішла б за мене? — питав він, присовуючи до неї своє широке та дзюбате обличчя, загріте й сяюче.
Але у ту ж хвилину нетерплячі коні шарпнули у бік і мало не збили з ніг Йона.
— Тпрру!.. бісова худоба!.. — скрикнув він, сіпнувши замотану на руку поворозку.
— Ґашіца, ме-ей… — розляглось рівночасно від хати.
Ґашіца, заметушилась, вхопила спішно куфу і прожогом кинулась у ворота.
— Я ще прийду до тебе… вночі, — почула вона за собою голос Йонів.
- ↑ Колодязя.