з поміччю хазяйчиною перебрався й мас з паруючою мамалиґою.
— А йдіть вечеряти! — покликала Аніка.
Мош-Костаки заткнув кисет на місце й заходивсь коло вечері. Відриваючи по шматку мамалиґу та бгаючи її в руках на галки, він мачав ті галки в юшку з квасолі, щиро заправлену перчицею, виловлював з юшки стручки перчиці та з смаком гриз їх, немов свого ворога, від чого червоний вид його палав, як на заході сонце. Запивши вечерю вином з глечика, старий звернувсь до Йона:
— Поженеш коні на пашу, бо завтра вдосвіта поїду в волость позиватись.
Аніка тільки зітхнула.
Йон хутко упоравсь: „манта“[1] вже на спині коня, залізне путо брязчить в руках. Скочити лиш на коня — й гайда!
Вечір м'ягкий, теплий. Курява, збита чередою, знов лягла на землю. На блідому, стомленому небі блимнули де-не-де зірки. Йонові забаглося проїхати повз Гашіцину хату; правда, йому не по дорозі, навіть зовсім у бік, але молодий парубок не може встояти проти спокуси. От уже й вулиця знайома… он і вітряк повільно помахує крилами, мов величезний птах… а ось і журавель схилив довгу шию у колодязь, щоб виловить звідти відро води. Для кого-то він так працює, аж скрипить, бідолашний?
Йон порівнявся з колодязем, глянув — і аж йому щось йойкнуло в середині з несподіванки. Ґашіца, жваво перебіраючи руками, витягала з колодязя воду. Тонка бомбакова сорочка щільно
- ↑ Свита.
