вереску та писку йшов він, щасливий, обіймаючи Ґашіцу, та щось промовляв до неї, чого ані сам, ані дівчина гаразд не розібрали. Крикнява тим часом стихла… Вже під селом Ґашіца вирвалась з обіймів Йонових і шуснула в крайню хату, що стояла на белебні по-за вітряками.
— Так от де вона сидить, — подумав Йон, роздивляючись стару звичайно збудовану молдуванську „касу“ під очеретяною стріхою, а широким піддашем, заґратованими вікнами та поцяцькованими синькою стінами. Біля хати був льох, а навкруг просторного двору стояли „кошниці“ на кукурудзу та повітки. На вулиці, під самими ворітьми, знявся над колодязем новий журавель, немов сторожив вхід до оселі. За ворітьми гризлись дві здорові собаки, але, помітивши Йона, одностайно кинулись на нього, припадаючи до ніг, аж поки він не зник за рогом вулиці.
Ще на воротях почув Йон сурмовий голос батьків, що вилітав крізь одчинені двері. „Нунте ші Буковіна!“[1] — греміла улюблена лайка мош-Костаки й викликала усмішку на синові уста.
— Це вже батько розходився, — думав Йон про галасуватого та несердитого батька.
Дух свіжої мамалиґи приємно полоскотав йому нюх, коли він переступив поріг хати, мати Йонова, стара сухорлява Аніка, саме вийняла з низької печі — „коптьора“ казанок і викинула з нього жовтий, запашний і паруючий буханець мамалиґи на триногий „мас“[2].
