— Валєв![1] скрикнула з несподіванки дівчина і вхопила миттю вільний кінець хустини.
Йон тяг хустину до себе, Ґашіца до себе. Сцена та відбувалася мовчки, з одинаковим завзяттям з обох боків, і тільки по обличчю дівчининому пробігала инколи смужка не то досади, не то таємного задоволення від парубкового залицяння.
Переміг сильніший. Видерши хустину, Йон пустивсь на-втьоки, утираючи нею на бігу впріле обличчя. Ґашіца — за ним.
— Віддай! — змагалась вона сердитим голосом, хоч очі так і грали до парубка.
Але той зручним рухом склав хустину косинкою, закинув собі на шию і зв'язав під бородою вузликом.
— Віддай!
— А що даси? — дратував Йон Ґашіцу, захищаючись від неї про всякий випадок простягненою рукою.
— Віддай, кажу!..
— А губенята даси?
— І-гій, навіжений? — скривилась Ґашіца наперекір сяючим очам. — Не мала роботи цілувати!… Краще носи хустину…
— Оттак би давно!… З розумом „фа̀та“! — тріумфував Йон і приступивсь ближче до дівчини.
Зрадлива дівчина очевидячки тільки й чатувала, аби стягти хустину з шиї. Та Йон мавсь на обережности. Схопивши одною рукою простягнену до хустини руку, він другою обняв Ґашіцу за стан і міцно пригорнув до себе.
- ↑ Валєв — ой.
