— Я, чи не я, се, тату, не важно, — засюсюкав Антоша, розкарячивши ноги в офіцерських штанах.
— Ага! Не важно… Ну, добре. Так я ж вам покажу… Я прожену їх швидко… Пустіть! — кричав він на всіх, хоч його ніхто не тримав, бігав по хаті, наче зовсім утратив розум.
— Аркадій… заспокойся, Аркадій… — благала Софія Петровна, розставляючи руки у дверях. — Ти-ж бачиш: ніч, люди йшли стільки, стомились, голодні, мужики їх не приймають в село… як же так можна…
— А! що мені люди… хороші люди!.. У мене — і козаки… Пустіть мене зараз…
— Але-ж, тату, мені здається, що… — вмішалася Ліда.
— Прогнати не трудно, — перебив Ліду Антоша, — тільки що вийде з сього… Паші в селі тепер не дістанеш, та й мужики добровільно не дадуть… хіба грабувати будуть… Коли ти сього хочеш, то проганяй…
— Ах, бідні коні, — зітхнула Ліда, — що-ж вони винні.
— Що ти сказала? — спинився проти неї Аркадій Петрович, піднявши брови.
— Я кажу, тату, що коні не винні…
— Їх би можна поставить на ніч під намет коло стайні, — обізвався Антоша.
— І дати оброку… не збідніли-б од того… — додала Софія Петровна.
