Сторінка:Коцюбинський М. Відьма (Краків, 1940).djvu/56

Цю сторінку схвалено

Маріора стояла поміж кущами, мов у зелених рамцях, підперши рукою голову з замисленим обличчям.

— Маріора, а ти чого там зажурилася? Бачиш Господь послав нам дорід. Такого дороду я не помічав у наших сусідів.

— Хвалити Бога! — зітхнула молодиця.

***

Ясність веселого червневого дня, широке зелене море, хвилею листу вкривши скарби дороду, безжурне щебетання дітвори, що з галасом, омаяна виноградними гиллячками, бігла до батька — скріпили Замфірові його веселий настрій, його рожеві надії.

Сонце вже повернуло на вечірний пруг. Маріора загадала збіратись додому. Хлопці метнулись до коней, і незабаром віз стояв запряжений, готовий вирушити в дорогу. Гарячі коні помахували обтиканими виноградним листом головами, а дівчинка у вінку з гиллячки винограду тягла за собою на віз кілька стятих батьком довгих лозин з делікатним лапатим листом та позакручуваними тоненькими вусиками.

Нарешті коні рушили, каруца покотилася берегом Прута і довго ще видно було щасливі обличля дітвори та довгі зелені лози, що позвисавши з каруци аж до землі, колихалися від швидкого руху, немов прощаючись з своїми подругами на винограднику…