крилаті кущі з буйною лозою, обліплені лапатим листом, вкривши підгірря, спинались на гору, звисали гірляндами над жовтим проваллям, що мов глибока зморщка на чолі, перетинало поле. Тоненькі, штучно виплекані з очерету тини відділяли Замфірів виноградник від сусідніх, а буйна лоза, немов на перекір усім межам, перелазила через тини, спліталась вусиками з сусідніми лозами, по братерськи єдналась у зеленому морі виноградників. Здавалось, якась могутня зелена хвиля залляла підгірря, пялась до гори до жовтих шпилів, що дивились зі своєї висоти далеко за Прут, на плавні, на озера, на гирла, у далекий простір, повитий сивою імлою…
Зелене море листя грало долі всіми сутінями барв, від чорно-зеленої до жовто-зеленастої; а з гори вторувала тій мельодії барв безладна гармонія мідяних звоників отари та тужлива чабанська сопілка.
Замфір дуже любив свій виноградник. Оця десятина землі, густо засаджена розкішними кущами, відділена від гори столітніми волоскими горіхами, делікатними жарделями та сіролистими айвами, дісталась йому ще від батька. Це була дідизна, прадідизна може. З виноградником цим звязано так багато споминів. Ще дитиною бігав він там, з утіхою смакуючи солодкий виноград, зазираючи під кожний кущ, у кожний закуток. Все тут знайоме, все своє. Там під оріхами сходився він у свято з стрункою, чорноокою Маріорою, ще дівчиною тоді — там посадив на щастя якийсь особливий ґатунок винограду — от, як розрісся тепер розкішно! — а тут, господаром уже завів молодник.
Замфір присідає під кущем, обережно, з любостю розгортає листя — то делікатне, ясно-зеле-
