— Ет, не дасть!…
— А ти піди, попроси гарненько, може й дасть.
Старі замовкли, але надія на панську ласку ледви помітним променем осявала їм серця, цілющою водою покропила сердечні рани…
Другого дня ввечері вертався Хома від пана.
— Ну? — зустріла його на порозі Хима.
— Дав!… Пять дав, на відробітки… на буряки…
Хима перехрестилась.
Щасливі — зараз нараяли відібрати свиту, а на решту купити кукурудзяного борошна на малаї, бо житнє дороге. Хоч не хліб, а все ж веселіше буде, ніж на самій бараболі.
Поверечерявши, старі полягали спати.
Та не спалося старим.
Усе, що пережили вони за цих кілька днів, ставало тепер їм перед очима, як на долоні. Поки голод зазирав їм у вічі, вони силкувались відвернутися від його, боялись думати про його. Тепер, коли несподівана поміч дало їм спроможність хоч на кілька днів збутися гірких клопотів про шматок хліба, вони з цікавістю розглядалися в свойому лихові, самі зазирали в вічі свойому ворогові, бо він і тепер ще маяв над їми своїм чорним, сухим крилом…
— А що було б, — думав Хома, — як би й пан не дав грошей? Невже гинути з голоду? Що то голод! Не велике слово, а страшне! Ще ми, хвалити Бога, не зовсім гинули, а то так було гірко, так важко, що, здається, вибіг би на вулицю та й гакав би, як пес… А кажуть — у якійсь стороні тепер голод… справжній голод… і не село, не два, а, кажуть, сила людей без скибочки хліба, мруть з голоду…
