а нам коли б самим з голоду не загинути.
Невеселі повертали Хима та Хома з церкви, бо в долі тих голодних, що про їх читано в церкві, вбачали вони свою власну долю, а уява малювала їм цілі села голодних людей, без крихти хіба, як і їм може доведеться лишитись, коли не роздобудуть де хліба.
По обіді Хома взявся за псалтир, а Хима відчинила скриню та заходилася порядкувати в їй. Вона переглянула сувої полотна, півмітки, що напряла цеї осени, розгорнула і знов поскладала шмаття та одежу, що придбала собі на смерть… Далі, з самого споду, вийняла якусь ганчірку, завязану вузликом, і поклала її на колінах. Усмішка щастя розіллялась по обличчю в старої, вона обмацала вузлик, обережно розвязала його й вийняла пятизлотник. Довго розглядала Хима той пятизлотник, обертаючи його на всі боки, здмухуючи з його порох. Давно-давно, як ще вона віддавалася, баба її кинула їй того пятизлотника на посаг; з того часу »білі гроші« перетривали не одну лиху годину, а Хима таки не видала їх, заховала, як найдорожчий скарб. Вона знає, на що ховає ті гроші. Ото як дасть Бог дочці її, що недавнечко одружилася, дитину, та ще дівчинку — баба подарує того пятизлотника внучці, бо вже Бог знає, чи діжде вона кинути ті гроші на посаг унучці. Матиме внучка памятку, знатиме, що мала бабу… Не раз і не два марила Хима над цієї думкою і звикла до неї так, що вже й не уявляла собі, як можна іншим способом розлучитися з пятизлотником. Хима оглянула гроші навкруги, погладила їх пестливо, наче кохану дитину, й осміхаючись, завинула в ганчірку та сховала в скриню на сам спід, у куточок.
