ною, і те, що вони не розбіглися від переляку, так зоврушило її, що вона видобула з кишені якісь кришки та посипала їм. Її тішило, як горобці заметушилися, навперейми видираючи один від одного крихти.
Поки горобці дерлись з-за окрушин, Параскіца набрала води й скинула коромисло на плечі. В той мент з-за ліси щось влучило її грудкою межи плечі. Параскіца скрикнула та озирнулась. З-за ліс посипались на неї грудки, камінці та порох.
— Щедз бінешар! — спалахнула Параскіца і посварилася рукою.
Дітям немов тільки цього й треба було: а галасом, тюканням та свистом вони повискакували з своїх криївок і обпали Параскіцу. Та спочатку хотіла оборонятися, але коли її стрів град камінців та грудок, побачила, що не дасть собі ради з отарою напасників і пустилась навтьоки. Люта й налякана, вона бігла, придержуючи відра, щоб вода не хлюпалась, а за нею, мов хорти за звіриною, гналась дітвора та обсипала її грудками й порохом.
— Тю-у… — верещав довгоногий дванадцятилітній Іокаш, син Прохірин, який давав нападові привід… — Бий її, хай не одбірає молока коровам! Стригойка!
— Стригойка! Стригойка!… — хмаром заверещали діти й обсипали Параскіцу хмарою пилу.
— Стригойка!… Стригойка!… Молоко від корів одбірає… Стригойка!…
Параскіца раптом зупинилась. Те слово искрою пройшло по її тілу. В голосі блискавкою промайнув цілий ряд згадок, окремих фактів з останнього часу, не зрозумілих досі і разом освітлених одним словом: відьма!
