Хоч порох чоловік, та вірю я в той порох:
Я твердо вірю в труд його могучий,
В ті міліони невсипущих рук,
І твердо вірю в людський ум робучий
І в ясний день по ночи горя й мук.
Бо не люде винні. Вони такі, якими зробили іх історичні і соціальні умови життя.
Не в людях зло, а в путах тих,
Котрі незримими вузлами
Скрутили сильних і слабих
З іх мукою і з іх ділами.
Разом з вірою в людину в душі Франковій живе віра в світлу будучність для нашоі землі. Воно прийде те нове життя, прийде у світ нове добро, треба тільки розбити тверду скалу неправди і пробитись до світла, хоч би довелось вкрити кістками шлях до нового життя. Могутнім акордом лунає та свята віра у Франковому вірші „Каменярі“.
Щоб прийшло на землю сподіване щастя треба великоі праці. Щастя не дається дурно. Треба забути своі вигоди, своі дрібні інтереси, треба загартувати в собі волю — зробити руки своі сильними, голову світлою, серце гарячим. А се не легко. Навіть такі сильні натури, як Франко, відчувають се і в одній з своіх поетичних молитов поет кличе до матері землі:
Земле, моя всеплодющая мати,
Сили, що в твоій живе глибині,
Краплю, щоб в боі сильніще стояти,
Дай і мені!
