недоступні ясні і ніжні образи. А подивіться, з яким теплим, сердечним чуттям, з якою любовью малює він дітей. Доволі пригадати оповідання „Малий Мирон“, „Грицева шкільна наука“, „Мій злочин“ і инші, доволі згадати написані ім для дітей казки і вірши — і стане ясним, що борець вміє бути голубом, Франко наче спочиває на дітях од моря сліз і горя, співцем яких він зробився.
Любима форма, в яку Франко одягає своі прозаічні твори — се короткі оповідання, котрі йому найбільше удаються. Але він пише і великі повісти. В історичній повісті „Захар Беркут“ з часів нападу монголів на Карпатську Русь в 1241 році його цікавить боротьба двох елементів: гордого, егоістичного боярства, що живе тільки для себе, для своіх вузьких, класових інтересів — з нищим, бідніщим класом народу, який обстоює і боронить громадські інтереси, не спиняючись перед жертвою для загального добра. Тут ми маємо широкі картини в історичній перспективі, масу описів тодішньоі культури і звичаів, але побіда альтруізму над класовим егоізмом, якою кінчається повість, здається нам утопичною і не зовсім натуральною. Більш вдатні повісти Франка з теперішнього життя — „Основи суспільности“, „Перехресні стеж-
