Михайло. Де ти так вивився? Це диковина! Не можна й розпізнати — таки нестеменно по-нашому! (Сміється).
Солдат. Да спой-ка ты, хохлач, хотя одну русскую песню. Ну, спой!.. Э, брат, стал!
Михайло. Вашу? А яку? Може, соколика або кукушечку? Може, лапушку або кумушку? Може, рукавичку або підпоясочку?.. Убирайся з своїми піснями!.. Правду сказати — єсть що й переймати!.. Жінко, заспівай же ти по-своєму ту пісню, що москаль співав. (До солдата). Сядь та послухай, як вона співа.
Тетяна. Добре, чоловіче, заспіваю. (Співає).
Ой був, та нема, та поїхав до млина,
Бідна моя голівонька, що я дома не була. (bis)
Дівчино моя, ти ж моя мати!
Довго ж мені, моє серце, без тебе скучати. (bis)
Дівчино моя, Переяслівко,
Дай мені вечеряти, моя ластівко! (bis)
Я ж не топила, я ж не варила;
По воду пішла — відра побила. (bis)
А додому прийшла — піч розвалила, —
За те мене моя мати трохи не побила. (bis)
Михайло. А що, яково?
Солдат. Ну, што и говорить! Вить вы — природные певцы. У нас пословица есть: хохлы никуда не годятся, да голос у них хорош.
Михайло. Нікуди не годяться! Ні, служивий, така ваша пословиця нікуди не годиться. Я тобі коротенько скажу. Тепер уже не те, як давно було. Іскра дотепу розжеврілась. Ось заглянь у столицю, в одну і в другу, та заглянь в сенат, та кинься по міністрах, та тоді й говори — чи годяться наші куди, чи ні!..
Солдат. Спору нет, что нынче и ваших много
