Тетяна. Я горілки не п'ю, а чарівної й подавно.
Михайло. Та хоть покуштуй, щоб знала, який смак!
Тетяна. Далебі, боюся. Може, це така — як вип'єш, то…
Солдат. Пей, не бойсь! Право, добрая водка!
Солдат. Ин поднеси нам, хозяюшка.
Тетяна (з досадою). От, не видали! Буду їх частувати… Вип'єте, коли схочете, й сами.
Солдат. Экая спесивая! (На бік). Будешь посговорчивее. (Випиває й потім підносить хазяїнові).
Михайло (вже напідпитку). Служивий! Чи твоя рушниця стріля?
Солдат. Простачина! Зачем же солдату и ружье, ежели оно будет неисправно? Да тебе на что это?
Михайло. Бо і я вмію мітко стріляти!
Солдат. Где тебе стрелять! (Наливає й дає хазяїнові). Ну-ка, выстрели из этова ружья.
Михайло. Та то таки і з сього, а то і з твого хочеться стрельнути. (Випиває).
Солдат. Изволь. (Наливає й п'є). Давай я заряжу. (Виймає патрон із сумки й заряжає рушницю).
Михайло. Жінко, знайди угля або крейди.
Тетяна. От чорт надав забаву! Вікна повибиваєте і стіни подірявите або двері.
Солдат. Не бось, все цело будет. Подай-ка уголь. (Тетяна виймає угіль і подає чоловікові).
Михайло. Де ж би намалювати ціль?
Солдат. Я знаю. (Кладе рушницю на столі, бере у Михайла угіль, іде до печі й на заслоні назначає крапку і круг).
Тетяна (приступає до столу). Ох, мені горе! Пропаде Финтик даром, і я без умислу буду виною його смерті… Що тут робити? (Замислилась).
