Тетяна. Тепер може час вечеряти вже. Я справила вечерю за ті гроші, що ви вчора дали, та вам же далеко і додому йти.
Финтик. Рано еще. Мені очень-весьма не хочется с тобою розставатись.
Тетяна. Е, не хочеться! До мене швидко поприходять дівчата на вечерниці прясти, то не хороше буде, як вас тут застануть.
Финтик. Я не усматриваю тут ничого нехорошего. Позволь, бесподобная Тетяно, и мені остатись на вечерницях!
Тетяна. О, цього то не можна! На мене бог зна чого наговорять. Ви й так щось дуже підсипаєтесь. Коли б і це даром минулось! Ви знаєте, що я замужня жінка.
Финтик. Так що ж! Хіба-разві замужней не можна любити?
Тетяна. Запевне, що не можна. То-то ви, учені та письменні, які ви лукаві! Буцім і не розберете, що гріх і що сором! Нехай уже ми, прості люди, коли і проступимось іноді, то нам і бог вибачить; а вам усе відомо, — за те вам буде сто погибелей. Та ви ж іще вмісто того, щоб других поправляти, сами замишляєте лукавства і ні одної години не пропустите, щоб не підвести кого на проступок.
Финтик. Быть не может! Мы кого любим, того и поважаем.
Тетяна. Неправда ваша. Ви сами, Каленик Кононович, кажете, що мене любите; а для чого мене любите! Знаю всі ваші замисли і який у вас нежить. Тільки то вам горе, що не на плоху наскочили. Я боюся бога і люблю свого чоловіка, як сама себе. Я шаную вашу пань-матку — або, як ви кажете, матушку — то і вам через те спускаю, що ви в'яжетесь до мене. Коли у вас є що мерзенне на думці, то ви-
