Терпилиха. Це Петро?.. Свят, свят, свят!.. Відкіля він узявся? Це мара.
Петро. Ні, це не мара, а це я — Петро, і тілом, і душею.
Возний. Що це за Петро?
Виборний. Це, мабуть, той, що я вам говорив, Наталчин любезний, пройдисвіт, ланець…
Возний. Ти, ти, вашець, Петро? Чи не можна б — теє то, як його — убиратись своєю дорогою? Бо ти, кажеться — бачиться — здається, між нами лишній.
Наталка. Чого ж це він лишній?
Терпилиха. І відомо — лишній, коли не в час прийшов хати холодити.
Петро. Я вам ні в чім не помішаю. Кінчайте з богом те, що зачали.
Наталка. Не так то легко можна скінчить те, що вони почали.
Возний. А по какой би то такой резонной причині?
Наталка. А по такій причині: коли Петро мій вернувсь, то я не ваша, добродію.
Возний. Однако ж, вашець проше, ви рушники подавали, сиріч — теє то, як його — ти одружилася зо мною.
Наталка. Далеко ще до того, щоб я з вами одружилася! Рушники нічого не значать.
Возний. Не прогнівайся, стара. Дочка твоя — теє то, як його — нарушаєть узаконенний порядок. А понеже рушники і шовковая хустка єсть доказательства добровольного і непринужденного єя согласія — бить моєю сожительницею, то в таковом припадці станете пред суд і заплатите пеню і посидите на вежі.
Виборний. О, так! о, так! Зараз до волосного правленія та і в колоду.
Терпилиха. Батечки мої, змилосердьтесь! Я не
