Наталка (сумно). Посватана… Що ж робити: не можна більше сопротивлятися матері! Я і так скільки одвилювалася і всякий раз убивала її своїм одказом.
Микола. Ну, що ж?.. Возний — не взяв його враг — завидний жених. Не бійсь, полюбиться, а може і полюбивсь уже?
Наталка (докірливо). Миколо, Миколо!.. Не гріх тобі тепер надо мною сміятись!.. Чи можна мені полюбити возного або кого другого, коли я люблю Петра. О, коли б ти знав його, пожалів би і мене, і його.
Микола. Петра?
Що за того Петруся
Била мене матуся.
Ой, лихо — не Петрусь,
Лице біле, чорний ус!
Наталка (плаче). Що ти мені згадав! Ти роздираєш моє серце… О, я бідна… (Мовчить, потім показує на річку). Бачиш Ворскло?.. Або там, або ні за ким…
Микола (показує в той бік, де Петро сховався). Бачиш ту сторону? Отже, і в Ворсклі не будеш, і журитись перестанеш.
Наталка. Ти, мені здається, побувавши довго в городі, ошалів і зовсім не тим став, що був.
Микола. Коли хочеш, то я так зроблю, що і ти не та будеш, що тепер.
Наталка. Ти чорт зна що верзеш. Піду лучче додому. (Йде).
Микола (не пуска її). Пожди. Одно слово вислухай, та й одв'яжись од мене.
Наталка. Говори ж — що таке?
Микола. Хочеш бачити Петра?
Наталка. Що ти — перехрестись? Де б то він узявся?
