|
|
А що, може не одгадав? (Обнімає Петра).
Петро. Так, угадав! Я — той нещасний Петро, якому Наталка приспівувала цю пісню, якого вона любила і обіщала до смерті не забути, а тепер…
Микола. Що ж тепер? Іще ми нічого не знаємо. Може й не її засватали.
Петро. Та серце моє замирає: чує для себе великого горя. Братику Миколо! ти говорив мені, що ти їх родич: чи не можна тобі довідаться про сватання Наталки?.. Нехай буду знати свою долю!
Микола. Чом не можна? Коли хочеш, я зараз піду і все розвідаю. Ти скажи мені, чи говорити Наталці, що ти тут?
Петро. Коли вона свободна, то скажи за мене, а коли заручена, то лучче не говори. Нехай буду один горювати і сохнути з печалі. Нащо їй споминати про того, кого так легко забула!
Микола. Стережись, Петре, нарікати на Наталку.
