з дочкою; то мабуть на Наталці возний засватався, бо до неї багато женихів залицялось.
Петро. На Наталці?.. Та Наталка ж не одна на світі… Так видно, Наталка — багата, хороша і розумна?
Микола. Правда, хороша і розумна, а до того і добра; тільки не багата; вони недавно тут поселились і дуже бідно живуть. Я далекий їх родич і знаю їх бідне поживання.
Петро. Де ж вони перше жили?
Микола. В Полтаві.
Петро (жахається). В Полтаві?..
Микола. Чого ж ти несвоїм голосом крикнув?
Петро. Миколо, братику мій рідний!.. Скажи по правді: чи давно вже Наталка з матір'ю тут живуть і як вони прозиваються.
Микола. Як тут вони живуть… (Говорить, розтягаючи, немов собі на думці розважає час). Четвертий уже год. Вони оставили Полтаву зараз по смерті Наталчиного батька.
Петро (скрикнув). Так він умер?!
Микола. Що з тобою робиться?
Петро. Нічого, нічого… Скажи, будь ласкав, як вони прозиваються?
Микола. Стара прозивається Терпилиха Горпина, а дочка — Наталка.
Петро (сплеснув руками, закриває ними лице, голову схилив, стоїть непорушно).
Микола (б'є себе по лобі й робить знак, наче щось одгадав). Я не знаю, хто ти, і тепер не питаюсь, а тільки послухай:
Вітер віє горою,
Любивсь Петрусь зо мною.
Ой, лихо — не Петрусь,
Лице біле, чорний ус!
