Петро. Правда твоя, брате та я, благодареніє богу, до цього часу прожив так на світі, що ніхто нічим мене не уразив. Не знаю, чи моя однакова доля з тобою, чи од того, що й ти чесний парубок, серце моє до тебе склоняється, як до рідного брата… Будь моїм приятелем!..
Возний і виборний виходять з Терпилишиної хати. У возного рука пов'язана шовковою хусткою, у виборного через плече старостинський рушник. Микола й Петро одходять набік. Возний з задоволеним лицем похожає.
Виборний (стає на дверях і голосно говорить у хату). Та ну бо, Борисе, йди з нами!.. Мені до тебе діло єсть…
Терпилиха. Дайте йому покій, пане виборний! Нехай трохи прочумається.
Виборний. Та надворі швидше провітриться.
Терпилиха. В хаті лучче: тут ніхто не побачить і не осудить.
Виборний. За всі голови!.. (Одходить до дверей). Не стидно, хоч і на сватанні й через край смикнув окаянної варенухи… (Побачив Миколу). Миколо! що ти тут робиш? Давно вернувся з города?
Возний. Не обрітається ли в городі новинок каких кур'єзних?
Виборний. Адже ти був на базарі, — що там чути?..
Микола. Не чув, далебі, нічого. Та в городі тепер не до новинок: там так улиці застроюють новими домами, та кришки красять, та якісь пішоходи роблять, щоб в грязь добре, бач, ходити було пішки, що аж дивитись мило. Да вже ж і город буде — мов мак цвіте!.. Якби покійні шведи, що згинули під Полтавою, повставали, то б тепер і не пізнали Полтави.
