зараз іду до старої Терпилихи. Бог зна, до чого дійдеться… Може воно і добре буде, коли ша доля щаслива!..
Возний (з радощів починає співати, а виборний за ним підспівує):
Ой доля людськая — доля єсть сліпая!
Часто служить злим, негідним і їм помагає.
Добрі терплять нужду, по миру товчуться,
І все їм не в лад приходить, за що не візьмуться.
До кого ж ласкава ця доля лукава,
Такий живе, як сир в маслі, спустивши рукава.
Без розуму люди в світі живуть гарно,
А з розумом, та в недолі вік проходить марно.
Ой доле людськая, чом ти не правдива,
Що до інших дуже гречна, а до нас спесива.
Терпилиха. Ти ізнов сумуєш, Наталко… Ізнов щось тобі на думку спало?..
Наталка. Мені з думки не йде наше безталання.
Терпилиха. Що ж робити? Три роки вже, як ми по убожеству своєму продали дворик свій на Мазурівці, покинули Полтаву і перейшли сюди жити: покійний твій батько довів нас до цього.
Наталка. І, мамо!.. Так йому на роду написано, щоб жити багатим до старості, а вмерти бідним… він не виноватий.
Терпилиха. Лучче б була я вмерла: не терпіла б такої біди, а більш — через твою непокірність.
