а під носом нічого не бачите!.. Наталка обманювала вас, коли казала, що ви їй не рівня. У неї не те на серці…
Возний. Не те? А що ж такеє?
Виборний. Уже ж не що! Другого любить! Ви, може, чували, що як вони ще жили в Полтаві і покійний Терпило живий був, то прийняв був до себе якогось сироту Петра за годованця. Хлопець виріс славний, гарний, добрий, проворний і роботящий, — він од Наталки старший був годів на три, або чотири, з нею вигодувався і зріс вкупі. Терпило і Терпилиха любили годованця свого, як рідного сина, — та було й за що!.. А Наталка любилась з Петром, як брат із сестрою. От Терпило, понадіявшись на своє багатство, зачав знакомитись з нерівнею: зачав, бач, заводити бенькети з повитчиками,[1] з канцеляристами, купцями і цехмистрами[2] — пив, гуляв, шахрував гроші, покинув свій промисел, помалу розточив своє добро, розпився… зачав гримати за Наталку на доброго Петра і вигнав його із свого дому; і після, як не стало і посліднього цього робітника, Терпило зовсім ізвівся — в бідності вмер і без куска хліба оставив жінку й дочку.
Возний. Яким же побитом — теє то, як його, — Терпилиха опинилася в нашім селі?
Виборний. У Терпила в городі на Мазурівці був двір — гарний, з рубленою хатою, коморою, льохом і садком. Терпилиха по смерті свого старого все те продала, перейшла в наше село, купила собі хатку і тепер живе, як ви знаєте.
Возний. А вищеречений Петро де — теє то, як його — обрітається?
