Возний. Нічого, нічого… Відкіль це так?.. Чи не з гостей ідете — теє то, як його?..
Виборний. Я йду з дому. Випровожав гостя: до мене заїжджав засідатель наш, пан Щипавка; так уже, знаєте, не без того, — випили по одній, по другій, по третій, холодцем та ковбасою закусили та вишнівки з кварту укутали, та й, як то кажуть, і підкрепилися…
Возний. Не розказував же пан Щипавка якої новини?
Виборний. Де то не розказував! Жалувався дуже, що всьому земству урвалася тепер удка; та так, що не тільки засідателям, а й самому комісарові не те вже, що було. Така, каже, халепа, що притьмом накладно служити: бо, каже, що перше дурницею доставалось, то тепер або випросити треба, або купити.
Возний. Ох, правда, правда!.. Даже і в повітовім суді і во всіх присутственних містах униніє возпослідувало; малійшая проволочка або прижимочка просителю, як водилось перше, почитається за уголовноє преступленіє; а взяточок, сиріч — винужденний подарочок, весьма-очень іскусно у істця илі отвітчика треба виканючити… Та що й говорить! Тепер і при некрутських наборах вовся не той порядок ведеться… Трудно становиться жити на світі…
Виборний. Зате нам, простому народові, буде добре, коли старшина буде богобоязлива і справедлива, не допускатиме письменним п'явкам кров із нас смоктати… Та куди ви, добродію, налагодились?..
Возний. Я наміревав — теє то, як його — посітити нашу вдовствующую диякониху, та побачивши тут Наталку (зітхає), встановився побалакати з нею…
Виборний. Наталку? А де ж вона?.. (Оглядається).
Возний. Може пішла додому.
Виборний. Золото — не дівка! Наградив бог
