|
Къ Ацесту заразъ самъ махнувши,
За хлѣбъ подяковавъ за силь;
И тамъ не довго щось побувши,
Вернувся до своихъ видтиль.
Ввесь день складались, да вбирались,
И свѣта тилько що дождались,
То посѣдали на човны.
Еней же ѣхавъ щось не смѣло,
Бо море дуже надоѣло,
Якъ чумакамъ дожчъ въ осени.
Венеря тилько що узрѣла,
Що вже Троянци на човнахъ,
Къ Нептуну на поклонъ побѣгла,
Що бъ не втопивъ ихъ у волнахъ.
Поѣхала въ своимъ ридванѣ,
Мовъ сотника якого пани,
Баскими конями якъ звѣръ.
И съ кинными проводниками,
Зъ трома на задѣ козаками,
А кони правивъ машталиръ.
|
