Такий радісний день і сегодня. Татко зовсїм несподївано вчера приїхав мабуть в якімсь дїлї і позістане до вечера. Нуля лежить на килимку на рундуцї. Дике вино так густо заростає довкола, що нї один луч сонця не заходить крізь сплетене червонаве листє. Вдоволена з холодка Нуля простягнула ся на земли, а заїдаючи цукорки, читає дуже займаюче оповіданє з анґлїйского, п. з. „Малий льорд“. Того рода істориї она незвичайно любить. Якраз була в найцїкавійшім місци, коли се почула з покою голос татка. Говорено о нїй. Нуля піднесла головку від книжки, наслухуючи.
— В сїй справі — казав татко — я і приїхав. Треба доконче рішити щось о Нулї, бо вакациї короткі. В нашім містї не маємо висшого руского наукового заведеня. Най вчить ся по своєму, коли має нагоду.
— А дома не можна би Нулї дальше учити? — спитала мама.
— Нї — перебив татко — в домашній науцї нема тої систематичности, що в публичній школї. Час вже Нули раз порядно взяти ся до книжки, она-ж доси і цїлого року не вчила ся, як другі дїти.
— Ах! она така марненька! не мучили бисьте єї тою наукою — почув ся голос бабунї. От, найби ще сей рік відпочала у нас на селї.
— Любі моя бабусенька! мушу їх за се уцїлувати — подумала Нуля, рада, що єї справа приймає такий оборот. Та татко щось нинї справдї надто сердитий і поважний, коли навіть бабунї не хоче послухати.
— Здоровлє Нулї — говорить він — поправило ся вже, а стане ще сильнїйше, наколи буде
