— Ах! яка-ж ти щаслива! на Угорщину — так далеко! завидовали ті, що оставали в містї.
— Так що-ж, треба буде і нам тут якось вакациювати — потїшали ся иньші — бавитись можемо в публичнім городї.
Учителька усьміхала ся до мрій молодої громадки.
— А ти, Мілю, остаєш в містї? — звернула ся до марної дївчинки, що станула мовчки осторонь від других.
Міля піднесла очи на учительку.
— Так, лишаю ся, не маю, де їхати — відказала.
— А тобі мабуть чи не найбільше придав би ся сьвіжий, гірский воздух, купіль в зимній водї і цїлковитий супочинок — говорила дальше учителька.
Дївчина сумно усьміхнула ся.
Она хора — се видко з єї худощавого личка, запалих оченят та побілїлих безкрових губ. Хвилями сухий кашель вириває ся їй з грудий. Се наслїдки зимової, не вилїченої добре, слабости. Лїкар не ворожить дївчинї житя, наколи не буде переживати много на сьвіжім воздусї. Та о виїздї нема що і гадати, у неї нї родини, нї знакомих на селї. Єї мати, убога вдова, держить корінний склепок в середмістю. Позаду маленький, майже цїлком темний покоїк займають обі з материю і двома братами. Справдї не богато там воздуха для хорого дївчати, не много сонїшного сьвітла. Она наче та ростинка, ростуча в тїни, марнїє з кождим днем.
Мовчки прислухує ся другим дївчаткам.
