— «Оце та людина, що знає моє інтимне… Та ще як знає: з моїх власних слів».
Я страшенно не люблю вислуховувати щось інтимне. Хай я краще сам домислюсь до нього, принаймні людина не матиме за віщо мене ненавидіти.
Сказавши про це Лі-ханум, я узяв її під руку й ми почали мовчки спускатися на долину, до пристані. Ховаючи свою ніяковість од її інтимного, що я ненароком аж двічі підгледів, я присилував себе пустувати, співати, бігати…
Ми збігли з узгір'я й раптом почули за собою прискорені кроки. Якийсь турок поспішався наздогнати нас.
Довкола було вже майже темно. Десь попереду наближався галас вечірнього базару, кав'ярень і метушливих вулиць. Ми озирнулися назад. Червоне тло було прорізане фантастикою безформних, могильних цвяхів, що немов коливалися у вечірньому повітрі. Турок наздогнав нас майже при виході. Його обличчя не було знайоме ні мені, ані, очевидно, Лі-ханум.
Він щось сказав, сміючись і простягаючи руку. Лі-ханум зашарілася і сказала мені пошепки, щоб не чув невідомий:
— Він думає, що ми, тут… дайте йому кілька піястрів, бо як зрозуміє, що ми чужинці, можемо потрапити до караколу.
Я вийняв 10 гурушів для чоловіка, який думав, що ми ходили на турецький цвинтар того саме, чого ходять у вечірню сутінь молоді люди на цвинтарі України, Франції й першої-ліпшої країни.
За п'ять хвилин ми сіли на ширкет, простуючи до Нового мосту, додому.
А згодом, пливши на «Чічеріні» до рідних берегів, з випадкової розмови двох пасажирів, що не бачили мене,
