— Почекайте… — загадково каже мій попутник.
Про зміст цього «почекайте» я дізнався щойно, як виходячи з садка, ми заплатили за дві порції морозива й пляшечку содової води… 6 лір (карбованців). У найдорогшому кафе це б коштувало 50 коп.
Проте, своє морозиво ми їли за столиком перед естрадою. А на естраді — дивертисмент. Грає джаз, танцюють одна по одній якісь негарні дівчата, співає куплети місцевий улюбленець Амор (між іншим — про відставного вранґелівського козака дуже їдко; російська еміґрантська публіка суворо мовчить замість оплесків), все як слід. Потім — чарлзтон. Його танцює й публіка між столиками…
Цього ж вечора я, в якомусь зв'язку з процесом Сакко й Ванцетті, прочитав у газеті назву американського міста Чарлзтон. Завтра їх мають стратити. Моторошно було дивитися на цей танок із такою назвою.
На ранок я ділився вражіннями в нашій маленькій комуні. Було не скажу, щоб огидливо, а якось неприємно від неестетичного танку з верещанням «чарлзтон, чарлзтон».
Маленькій Люсі — ще нема 3-ьох. Вона, однак, уже розуміє розмови дорослих. Коли я скінчив розповідати, Люся вийшла на середину кімнати й почала танцювати так само, як оті, в Таксімі. Тільки танцювала вона й виспівувала «чарлзтон» якось естетичніш. Люся передвчора приїхала на одному пароплаві зі мною. Чарлзтона вона вивчила ще в Москві…
От і пишіть про розклад буржуазного Заходу!
Надійшли надзвичайно жаркі дні. Спека. Люди безперервно п'ють холодний «газос», або «суук-су». Мій фотоапарат одпочиває: персонажі ховаються в таку чорну тінь, що ніякої змоги нема зфотографувати щось цікаве.