Жестами ж показую, що більш платівок не маю, і мені нарешті дають спокій.
Спека. Починаю дрімати в своєму шезльонґу.
3
Якась тінь падає мені на обличчя.
З великими зусиллями відкриваю очі. Знов якийсь приятель Гасан-бея. Знов фотографувати? Та спека ж.
Ледве повертаю язика, лаюсь;
— Під три чорти!
— Чого ви лаєтеся? — здивовано віповідає незнайомий українською мовою.
Українська мова! Турецький пароплав, синя вода Егейї, палюче південне небо — тло для рідної мови мало підходить! Чи не помилився я часом, чи не почулося мені?
Та незнайомий сідає біля мене на кошиках із виноградом і починає розпитувати:
— Ви недавно з України? Ну як там тепер?
Запитання дурне й просте, але як на нього відповісти?
— Та так, взагалі.
Я цієї людини ніколи ніде не бачив — ні в Стамбулі, ані тепер в Ізмірі. До нашої компанії він не належить. Як із ним розмовляти?
Пробую витримувати балачку в невиразних тонах, у стилі «загалом і в цілому». Так безпечніше.
— Ну, як Київ?
— Та ще на Дніпрі. Влітку пароплави від нього аж до Катеринослава ходять.
Не сказав «до Дніпропетровського». Е, я не дурний, почекаємо, що воно за тип? Вияснимо раніш, а тоді я буду відкривати свої політичні переконання.
— Так. А як урожай?
