Хазяїн наш, напевне, член патріотичного товариства «Тюрк-очагі». На вулицях, на пристані, де відходять через затоку ширкети, я бачив відозву цього товариства. Звернув я на неї увагу в кабінці-купальні в Корделіо, зав'язуючи краватку (відозва така маленька, немов якась об'ява про випадкові меблі). Лежить ця відозва й зараз передо мною, на газетному аркуші «Le Levant»:
«Любий турку! При тобі мусять завжди бути зобов'язані говорити по-турецькому. Тюрк очагі Ізміру».
У наших хазяїв пароплави хоч і маленькі, але беруть таку саму ціну, як і шикарний «Гюль-Джемаль», їхній готель не має кімнати дешевшої за 12 крб., але вони нехтують Ізміром, що годує їх з їхніми паризькими дітьми. Вони змушують інших говорити турецькою мовою, але своїх дітей не вчать у Туреччині. Вони нехтували б і самою Туреччиною, але незручно одверто, бо треба ж бути патріотом.
Ображеним українізацією варто щодня читати об'яву Тюрк-очагі, цей двоступневий наказ і «мусять», і ще «зобов'язані». Тим, хто галасує про український шовінізм, про примусову українізацію, варто знати, що ці об'яви поширюється в країні, де всі — і левантинці, і греки з вірменами, і співробітники чужих консульств — говорять турецькою мовою, де, значить, не стоїть гостро питання «оволодіти мовою місцевої людности»…
2
Спека. Розклад порушено ще вчора й тому проїхали не вдень, а вночі найцікавіші для туриста місця — Ізмірську затоку, де рясна солона вода: як скупаєшся, сіль на тобі так і блищить. Проїхали й славетний Лесбос, або Мітілену.
