І коли, проспівавши кілька раз, що Аллах — великий і милостивий, він зникає з мінарету — мені здається, що я бачу безнадійний жест рукою на прощання — до всіх людей, що, по-хорошому чи по-поганому, не вірять у бога.
За півгодини він питиме каву в своїй улюбленій кав'ярні й говоритиме з сусідами про курс ліри та катастрофічне зменшення прибутків, а потім, може, купуватиме — не муринку, білу. Хіба не вистачить білих еміґранток у веселих кварталах Пері?
Вузька вулиця, така вузька, що темно від високих будинків. Великий рух, люди, авта. Швидка машина несе просто вгору. Сиджу біля шофера й тому все бачу. Але цікаво: не пам'ятаю, щоб бачив хоча б один трамвай! Згодом переконався, що цією таки вулицею й трами ходять, але тоді, в перші хвилини, стільки вражінь, стільки оголомшений чужим рухом і власною швидкістю, що не бачив їх.
Не пам'ятаю людей. Не запам'яталося жадного обличчя. Не бачив нічого характерного східнього — тільки вражіння великого, рухливого. Таке й мусить бути завжди перше вражіння від великого чужого міста.
Од митниці до готелю через вулиці Войвода, Окджі-Муса й Пті-шан, а потім Великою вулицею Пері ми їхали хвилин десять. Мустафа — найкращий і найсміливіший у Стамбулі шофер. Він уже скоро шість років їздить на радянській машині.
Вчора ввечері були в Таксімі.
Невеличкий садок, куди менший, ніж у Харкові на Римарській. За вхід тільки 5 гурушів (копійок). Ще півгуруша якогось податку — І все. Надзвичайно демократична розвага!..
