В Торгпредстві мені сказали, що приходив поліцай передати мені зареєстрованого пашпорта, але не хотів без мене залишати.
— Яка дбайливість, — подумав я; — боявся, що пашпорт може загинути!
Мене навіть не образило недовір'я турецької поліції до апарату радянського Торгпредства.
Того ж самого дня в готелі мені сказав портьє:
— Приносили з Караколу вашого пашпорта. Але не хотіли залишити. Та ви напишіть мені доручення, він зайде завтра точно о 4-ій і залишить.
Беручи з моїх рук записку, портьє подивився на мене, дещо вагаючись:
— Треба щось лишити для нього, — поволі сказав він. І помітивши на моєму обличчі огиду, що її я ніяк не міг заховати, швидко додав;
— Але коли мосьє не хоче, не треба. Це не обов'язково.
І знов таки сам додав:
— А краще лишити ліру.
Я зрозумів, що портьє хоче дещо заробити на мені:
Я пригадав Сейфуліну, як при виїзді її з готелю стояла довга черга льокаїв, протягуючи руки для бакшишу. Між іншим, додам у дужках, Сейфуліна трохи прибільшила, — при своєму від'їзді я довгої черги льокаїв не помітив. А можливо, що є певна різниця між письменниками російськими й українським — навіть в уяві турецьких льокаїв. I тому — може, вся ціна мені була — ліра.
Я лишив ліру й зовсім забув про це, але вийшло так, що вибираючися назавтра кудись, я випадково якраз о 4-ій проходив через вестибюль. Я мав нагоду бути при урочистій сцені розмови мого портьє з поліцаєм. Мій пашпорт уже лежав перед портьє. Обидва про щось говорили ту-
