СТАМБУЛЬСЬКІ ФОТА
Цей голос покрив усе.
Тільки-от-тільки дзвонили трамваї, прокладаючи свою путь по вузькій натовпленій вулиці; на різні голоси ревли авта на Пері; гаморіла юрба, — а ми, на другому поверсі еміґрантського кафе «Петроґрад», біля відкритого вікна вбирали в себе ці згуки, вбирали майже мовчки, обгортаючи довгими павзами коротенькі репліки.
І раптом — голос чи зойк, верескливий, пронизливий, хоч і не на високих тонах, голос, що йде з неба, а, може, й з-під ніг. Спокійний і тривожний разом.
Наше кафе — на перехресті Великої вулиці Пері й Саркіз-Агаджі. На протилежному розі, навкіс, маленький мечет із маленьким мінаретом. Тут, у кварталах европейців, він аж нічим не нагадує стамбульські мечети. Ну, як домова церква гімназії чи благодійної установи перед якимось старовинним собором.
На зубожілому мінареті зубожілого мечету, опершися на парапет у напрямі на південний схід, муедзин співає хвалу Аллахові та посланцеві його. І цей голос наповнив
