тільки ваґонів, що летів із Стамбулу. Ліворуч визирали димарі Сан-Стефано, міста двічі історичного, бо крім відомого трактату, воно вславилось ще й в історії турецької революції. Звідти молодотурки почали диктувати свою волю турецькому султанові.
Але ще далеко перед рогом Сан-Стефано почали вставати просто вдалечині оті туманні й стрункі вертикалі. Було так: хвилі Мармари плескались перед нами, сягаючи майже до обрію; десь надзвичайно далеко вони мусіли межувати з землею, але це було так далеко, що землі ми не бачили — і земля нам здавалась оцими самими світлозеленими хвилями Мармурового моря. I впрост над хвилями почали народжуватись абриси мінаретів, немов романтична сторожа старої столиці висіла над містом у повітрі, піднеслась у повітря, щоб краще вартувати.
Наша «Адана» посувалася з швидкістю не більшою як 10 вузлів. Це робило народження мінаретової сторожі якимсь непомітним. Сірі мінарети — ми вже почали розрізняти чотири мінарети Ая-Софії, шість мінаретів Ахмет-султана. І коли ми переконались, що то не фата-морґана, а живе місто, коли ми почали впізнавати мінарети не тільки Ахмет-султана, але й Фаті, розвіялось чудо й ми виразно побачили, як поволі мінарети й мечети починають спускатися додолу.
За годину чарівна панорама Стамбулу розкрилась на всю широчінь. Мінарети й мечети накопичувалось безладно, там і тут, немов велетенська рука раз-у-раз кидала їх, — і вони виростали по всьому Стамбулу. Стамбул — на горі. Всю гору всіяно мінаретами: Їхні стріли перерізують увесь обрій.
Як хочете, а картина зворушлива й хвилююча. Величнішої панорами, складеної не з мас, не з людей, а з будинків і неба, я ніколи не бачив і, очевидно, не побачу.
