Ну, й дівка! Я аж — вибачте, матюка загнув од задоволення, побачивши таку, А вона як скочить:
— «Ти руський?» — питає.
— «Он як, землячка! — сміюся: — гора з горою не сходиться, а»…
— «Чекай, — кричить, — так ти руський? Офіцер?»
— «Штабс-капітан збройних сил півдня Росії до ваших послуг, — кажу, — якби не більшовики, полковником зараз напевне був би».
— «А я, якби не ви, руські офіцери, зараз людиною була б, а не повією. Це ви нас завезли сюди, сукини сини?».
Та сує мені гроші назад (там же наперед гроші вимагають, порт!) і кричить:
— «Получай свої паршиві ліри й забирайся к чорту, сволоч!» — а другою рукою, повірите, мене по морді, по морді… Здорова шельма!
Ми мовчимо, приголомшені. Потім розплачуємося й мовчки виходимо.
Я думаю про те, як невдалий кінець може знищити гарний початок і як на вітер пішла вся моя лірика, коли, подаючи пальто, Іван Іванович каже мені напівголоса:
— Ну, так не притиснули еміґрацію? Навіть у притонах по морді б'ють!
І сміється.
Я даю йому на чай.
