Біля одного з домів стоїть жінка, стомлено притулившися до дверей та стомлено й з великою насолодою палячи сигаретку. Вона дивиться якимсь сліпим поглядом, не бачить нас, не бачить нікого довкола і, видко, дуже відпочиває в насолоді паління. Але мені кружиться голова од її краси. Нічого гарнішого я не бачив у житті — і це якраз оте найяскравіше вражіння, що ним я ділюся з товаришами. Вона така красива, що я й тепер, коли нас розділяють тисячі кілометрів, не можу вишукати порівняння. Вона така гарна й прекрасна, що хочеться взяти її на руки й обережно пронести через усе місто, не вважаючи на бруд, який її оточує, в якому вона тоне щодня. Жіноча краса викликає здебільшого хвилювання і бажання, але тут у мене якесь схиляння перед неймовірною красою людини — я не розумію, чи це жінка, чи чоловік.
Хитаючися, я проходжу повз неї, за кілька кроків озираюся, а вона так само непорушно стоїть під дверима, палить і осяює все навколо своєю красою.
І тепер, згадуючи ці кілька моментів найп'янішого хвилювання, я бачу перед собою струнку гордовиту постать з короною чорного волосся і стомленими очима. Мені здається, що завжди стоятиме цей образ мені перед очима і завжди хвилюватиме мене згадка.
Я не знаю, чи розчаровані мої слухачі, чи задоволені з моєї винахідливости — розповісти про спокусу так, щоб вони, кінець кінцем, не розуміли, що сталося з філістерством Йосипа із південного порту. Я не знаю, бо чужий голос несподівано резюмує:
— А це правда. В тому місті по притонах здорово красиві баби. І молоді. Так на всю Туреччину славляться.
Хто це домальовує прозаїчну кінцівку до лірики моєї новелі?
