те, що чуєш. І я ретельно змальовував краєвиди, мечети, різнобарвні натовпи, коли ж моїй мові бракувало фарб і широкосяжности, клацав фото-апаратом. Коли я не розумів людської мови, мені багато говорили інтонації перехожих. Я не знав, про віщо говориться, але уявляв.
Та це було на широкому — без примусових кордонів — просторі вулиць чи майданів, міст чи країв. А коли мене заперто на чардаку І кляси пароплава «Конія» — 10 кроків завширшки, 30 завздовжки — коли ввесь світ, країну, місто, вулицю зведено до гойдання пароплава, хлюпотіння тенту під вітром і 50 облич пасажирів чи прислуги, — я побачив, як мало значать інтонації і як мені бракує мови.
Дві туркені сидять поруч мене і говорять — ну, звичайно, про своє, але що воно таке, їхнє сьогоднішнє своє? Як вони говорять? якими виразами? з якими помилками чи акцентами? Одна раз-у-раз кличе дівчинку, голубить її, і далі щось розповіла сусідці. Про дівчинку? а може й про мене!
У сальоні, в його музичній кімнаті, стоїть патефон і лежать платівки. Пасажири заходять і по черзі накручують «Алі-баба», модний фокстрот або «Чіфте-теллі газель», народню пісню… Заходжу і я, несміло накручую, на мене дивляться і говорять про своє далі. Про своє? а може й про моє, про мене!
Біжать з лівого боку пароплава гори Анатолії, нишпорять з правого островки. Егейське море, «Море островів» у турків, як великий прохідний бульвар. Ми зустрічаємо пароплави, фелюги, човни. В Єгейському морі немає такого острова, щоб з нього не було видко ще один острів. І так з острова на острів, як через камінці броду, перебирались давні греки з метрополії до Малої Азії, звойовували Трою, засновували Мілет і Ефес. Яке життя на цих острівках? Чи ловлять там рибу, чи вигодовують бараш-
