словлювати українською. Та це тому, що полячка ніколи в Росії не жила і руська мова їй не могла бути зрозуміла. А так скрізь — і в Торгпредстві, і в крамницях, коли бракувало французьких слів, і серед еміґрантів — доводилось уживати руської.
Отож це «а єслі» не здивувало мене щодо мови. Здивувало, звичайно, щодо змісту.
Кінчилося «а єслі» — і я чую «хейно берім». Це якийсь інший крам вигукують продавці. Далі чую швидке;
— Чауш, чауш, чауш! —
продається виноград.
Проходить скляр, — і спочатку довге, розтянуте, на високих нотах:
— Джамджі (скляр)!
Потім квартою нижче, потім ще нижче.
Між іншим, я так аж до самого від'їзду не міг зрозуміти, що воно таке було оте «а єслі», яке я чув щоранку. Колись увечері на Галатських сходах я погнався за цим голосом — і не наздогнав. Таємниче «а єслі» зникло в темряві. А зраня виходити з готелю вважалося за непристойне.
Я розпитував знайомих турків — і ніхто не міг мені назвати крам, що його турецьке ім'я згучало б, як ці два руські слова. Так я й поїхав з тягарем таємниці на душі… Що це було? Бублики чи риба якась?
Вулиця говорить. Вона говорить на різні галаси. Вона галасує, кричить.
Колись у Туреччині був прекрасний звичай. Коли вночі виникала пожежа в певній дільниці міста, нічна сторожа перегукувалась словами «янгін вар» (вогонь є), додаючи назву дільниці.
Наші товариші ще застали цей звичай. Вони розпитували, для чого це робиться. Їм пояснювали:
