Михайло Володимирович не розуміє, що для турка, який тричі на день за магометовим законом обмивається море дійсно брудне. Довго ще житимуть релігійні традиції серед простого турецького народу… Але ця традиція зовсім навіть не погана. Очевидно, вона й виробила подібне ставлення до морської води.
А пляж «Флорію» зробили, справді, не турки, а англійці. І дійсно — за допомогою російських еміґрантів. Там є два великі пляжі й один маленький, простіший. Великі обидва обслуговують і відвідують здебільшого росіяни.
Михайло Володимирович походжає по пляжу в трусиках і колоніяльному шоломі. Це його вбрання. Він чорний, майже як мурин. Його 20 кабінок завжди мають клієнтуру. В сусідніх кабінджі номері гуляють.
Коли я декілька раз викупаюсь і погріюсь на сонечку, Михайло Володимирович гріє в чайнику над трісками воду й кличе мене пити чай.
— Справжній лептон, не такий, як у турків. Я люблю, щоб у мене хороший чай був.
Ми п'ємо чай, розмовляючи на політичні теми.
Два моменти боляче дошкуляють Михайла Володимировича: єврейське засилля й кемалізм. До євреїв у нього звичайне еміґрантське ставлення, хоч і прислужує він на пляжі буржуєві еміґранту Фельдману, стереже його речі й приносить йому воду сполоснути ноги.
— А правда смішно, коли жиди у війську командують? — шукає він у мене співчуття.
— Чому ж смішно?
— Та смішно ж! Якось дивно.
Турків він нехтує теж по-еміґрантському.
Дивна річ! Ці банди малокультурного російського міщанства, збанкротувалої російської інтеліґенції, прийшовши на чужу землю, насамперед почали з презирством
