Ми в'їхали до міста, що святкувало п'яті роковини цієї перемоги, цього повстання молодої Туреччини. Ще од Корделіо ми бачили ілюмінацію, а тут у місті, на кожному кроці — червоні прапори з білим півмісяцем, прапори шовкові, великі — і маленькі прапори паперові, як у нас на піонерському святі. Лише одну купу якихсь величезних будівель — я не міг розпізнати їхні форми в темряві ночи — не було освітлено. Там, очевидно, і не було прапорів. Це — склади американської „Стандарт Ойл“. Американці не беруть участи в сьогоднішньому святі. Американському імперіялізмові нема чого святкувати сьогодні й радіти.
Туреччина — ще піонер у революції, і зовсім не викликали сміху ці наївні прапорики на мотузках через вулиці, над парканами домів, а пробуджували якусь ласкаву любов до молодої країни, що скинула ярмо ісламу й некультурности.
Другого ранку я вийшов із мармурового дому на Бірінджі-кордон, на набережній. М'яко причинилися важкі двері. Одійшовши кілька кроків, я озирнувся й не міг пізнати дома, де переночував в задушній кімнаті, під москітером. Бо всі доми на Бірінджі-кордон однакові: 2 поверхи, завширшки в 4 вікна (місце одного з них займають двері), облицьовані мармуром. Тротуари мармурові, з якогось подібного каменю зроблено й великі плити бруку.
На Бірінджі-кордон живуть чужоземці. Їх уже небагато лишилося в Ізмірі, бо молода турецька державність із великим підозрінням ставиться до європейця, навіть мені (хоч і які ми там європейці!) не радили навіть просити дозволу для проїзду в Анатолію. Чужинці ж тут здебільшого — левантинці. „Батько мій — італієць, моя мати — вірменка, а я — левантинець“. Левантинці — нація, що не надається точнішому визначенню.
