Та на заклик кемалізму повстав мирний, обкрадений війною турецький селянин, кинув зурну чабан — і вже з узгір'я зійшов на долину не тихий півсонний турок, не бородач із бутафорським мечем, як малюють його на літографіях, а крепкий аскер. І хоч проти англійської гармати й танка він мав тільки стару, вже у трьох війнах побиту рушницю, а, проте, розчавлено грецького захватника, викинуто з турецької землі, скинуто в Егейю. 9 вересня 1922 року без жодного пострілу революційне військо молодої Туреччини ввійшло до Ізміру, а звідти в паніці на пароплавах великих імперіялістів втікли імперіялісти дрібненькі. Двома роками раніш, так само — на пароплавах великих імперіялістів тікали в паніці з Криму російські білогвардійці. Однакова доля…
Але не з Кримом, з Пітером варто порівнювати Ізмір, колиску турецької національної революції. Ізмір було зайнято без пострілу; але ізмірський вілайєт був ареною великих боїв. „На Ізмір“ — це гасло керувало революційною армією. На Ізмір — і перемогу забезпечено. Жовтень відбувся в Пітері.
Після захоплення Ізміру турецька республіка міцно стала на ноги.
9 вересня 1927 року, кинувши наш поїзд на ст. Корделіо Касабської залізниці, ми пересіли в авта й в'їхали до Ізміру як раз з того боку, звідки п'ять років тому вступало національно-революційне військо. Часів хрестових походів тут був колись табор Річарда–Левове Серце, звідци й назва (Кор де леоніс). П'ять років тому тут востаннє спинили свій левовий марш турецькі патріоти. Короткий відпочинок, остання зупинка — а далі — на тому боці затоки — Ізмір, їхнє гасло, їхня мета, їхня перемога.