навіть у цукерню чи пивну, як колишніх філерів. Навіть здебільшого добродушні, оці шпики.
Я свого довгий час не міг побачити. Вживав знов таки старих методів: то ходив по вулицях швидкою ходою, то раптом спинявся біля вітрини. Потім виявилося, що як раз перших днів мого перебування скоїлася в Польщі чергова фінансова криза, і шпики, не дістаючи утримання, тимчасово кинули працю.
Але одного разу, вийшовши з посольства й побачивши, що поблизу нема візників, я раптом схопив у нашого кур'єра велосипеда й поїхав. Озирнувшися, побачив, як якийсь підтоптаний панок біжить за мною просто таки серединою вулиці. Біг аж три квартали, поки не зустрів візника. Жаліючи панка, я старався його не стомлювати — їхав поволі. Так ми познайомилися.
А один письменник розказував мені, як він ще торік у Варшаві дратував шпигунів. Сідав у трамвай, їхав на околицю, а там спостерігши, що його ввесь час проводив філер, наймав авто й повертався додому. Шпик через оту саму перманентну фінансову кризу, мусив повертатися пішки й мати наганяя від дефензиви.
А ще обвинувачують польський уряд, що він витрачає великі кошти на таємну поліцію! Як тут не витрачати, коли отакі навмисне їздитимуть автомобілями.
І знаєте — трохи образливо було б спостерігти щось подібного в цій країні, в Туреччині, а не в Польщі, бо сюди кожний із нас приїздить як друг, бо сучасним державним формам майже кожний з нас співчуває, принаймні на сьогоднішній день.
Що ж, я розумію обережність і підозрілість молодої республіки до чужинців.
