Беручи з моїх рук записку, портьє подивився на мене, дещо вагаючись:
— Треба щось лишити для нього, — поволі сказав він. І помітивши на моєму обличчі огиду, що я ніяк не міг заховати, швидко додав:
— Але коли мосьє не хоче, не треба. Це не обов'язково.
І знов таки сам додав:
— А краще лишити ліру.
Я зрозумів, що портьє хоче дещо заробити на мені.:
Я пригадав Сейфуліну, як при виїзді її з готелю стояла довга черга льокаїв, протягуючи руки для бакшишу. Між іншим, додам в дужках, Сейфуліна трохи прибільшила, при своєму від'їзді я довгої черги льокаїв не помітив. А можливо, що є певна різниця між письменниками російськими й українськими — навіть в уяві турецьких льокаїв. І тому — може, вся ціна мені була — ліра.
Я лишив ліру й зовсім забув про це, але вийшло так, що вибираючися назавтра кудись, я випадково як раз о 4-ій проходив через вестибюль. Я мав нагоду бути присутнім при урочистій сцені розмови мого портьє з поліцаєм. Мій пашпорт уже лежав перед портьє. Обидва про щось говорили турецькою. Позирнувши на мене, портьє відчинив шухляду, вийняв ліру, — і моя ліра легенько перепурхнула в повітрі, сховавшись у поліцаєвій руці. Але запевняю, що розмову не було перервано ані на мить. Цілком задоволений, що моя ліра потрапила куди слід я схопив пашпорта й пішов.
Бачив я і працю турецької поліції.
Якось ввечері на Пері я оминув невеличку купку людей. Люди чогось хвилювалися.
Трохи далі я наздогнав хлопця, що похитувався, йшовши непевним кроком.
