Між іншим, уже повернувшися додому, зовсім недавно я якось у велику зливу зустрів на вулиці Кусаненка. Він ішов мокрий, без парасольки.
— А де ж парасолька?
— Та оце… тху… таскав її з собою, то вона… тху… подерлася зовсім.
Слово чести, я згадав Кусаненка з його незмінною парасолькою, коли зустрів отого анатолійського муллу.
Я націлився на муллу апаратом, а він ішов впрост на мене, здивований, чого я стою йому на дорозі. Так він і вийшов із надзвичайно здивованим обличчям.
І ще одного дуже цікавого діда я сфотографував. Ганявся за ним із апаратом по кількох станціях. Аж нарешті наш вагон спинився як раз перед краном водогону. Дід підійшов до водогону, помився, щось пробурмотів — насувався вечір і, очевидно, час був молитися Алахові. Потім почався залізничий туш. Дід одійшов од крану, вийняв люльку й пішов до вагону.
Коли я зробив це фото й збільшив його, я побачив, що в діда на голові кепка, але повернуто цю кепку козирком набік.
Декретом Кемаля було скасовано феску. Було заборонено носити феску. За ношення фески — навіть вішали. І скрізь по Туреччині запанував капелюх.
Я пригадую слова одного з героїв Ролана Доржелеса:
— Ви думаєте, що саме об'єднає людство. Ідея? Гуманність? Людство буде об'єднано за допомогою звичайного капелюха, що його сотнями тисяч ввозять в Індію й в Китай. Коли бронзові індуси й голі мурини носитимуть капелюха, — це значить, що людство вже об'єднано.
Сподіванки буржуазного письменника здійснює кемалізм, прилучаючи турецький нарід до загально-людської культури за допомогою капелюха. Та старі турки,
