ЧЕРЕЗ АНАТОЛІЮ
Тіні довшали. Сонце в задумі спинилося перед останнім стрибком — заховатися в Егейї. Ми наближалися до Ізміру.
Цілий день їхали ми пеклом Анатолії, перерізуючи її з півночи на південь. Цілий день з правого боку далеко поза спаленими рівнинами бігли поруч нас гори Кяз-дагу, зникаючи та знов виглядаючи й не наважаючись підбігти до залізниці. Потім вони спробували одурити нас і підкралися з лівого боку — і це вже був Демірджі-даг. А коли сонце натомилося раз-у-раз одганяти узгір'я, гори посмілішали, насунулися ближче, підскочили раптом до самого поїзду. Ми вже проїхали під навислою сірою скелею, а далі з півдня надбігали цілим натовпом, штовхаючись і переганяючи одна одну, такі ж мишасті скелі. Поїзд завагався, пішов тихше й нерішуче спинився. Ми — в давній Магнезії, під скелею Сіпілос, під домовиною мітичної Ніоби. За кілька годин — Ізмір.
Прийдуть інші дні й почування, надиктує життя нові дати й місця, — і забудеться цей день в Анатолії, перший день під палючим жовтим сонцем Азії. День, коли ми почували себе єдиними європейцями на ввесь поїзд, на всі станції — і ніяково соромно було від настирливої