Негідник поклав отруту до якогось печива, здоровенного, на зразок двох „наполеонів“ од Пока. Він частував дівчинку отим пирожним, — і бідне дитинча ковтало його, аж давилося. Публіка реготалася. Потім дитинча впало й, значить, вмерло. Добре ще, що отрута була не реалістична.
Прибігла мати, побачила дитину на підлозі, а кардинал констатував смерть. Тоді з публіки хтось вигукнув на адресу вмерлої:
— А не треба було їсти!
І половина залі зареготалася.
Несподівано повертається батько, кардинал обвинувачує матір у вбивстві, і цим кінчається перша дія.
А мусило бути таких дій, здається, чотири. Я подивився на годинника: пів на другу. Коли ж тут кінчаються п'єси? Ми попленталися додому.
Наш супутник, молодий турецький націоналіст, дуже хвилювався, що я можу всерйоз прийняти цей театр. Він увесь час намагався довести мені, що Туреччина таки має справжній театр, який грає восени, а це не театр, а так собі.
Я зробив такого висновка. Цей визволений нарід має перейти за короткий час всі стадії духовної культури. Коли в культурі матеріяльній ми одразу електрифікуємо вбоге село, замінюючи каганець на електричну лямпку, то в духовній культурі не можна випустити жодного етапу: каганець має замінитися на свічку, свічка — на гасову лямпу, а вже від гасу можна перейти до електрики. Театр Курбаса після вистави в Каді-кеї, очевидно, приголомшив би глядача і нічого не дав би йому, крім головного болю.
В Каді-кеї ми бачили примітивний побутовий театр Садовського, в Галаті псевдокласичний театр Загарова. Через ці невикреслимі етапи турецьке мистецтво, очевидно підходить до модерного театру.
