Був день свята авіяції. Ще напередодні в Стамбулі я почув кумедне сполучення „Аеробайрам“. Це як „Авіоводохрещі“. Байрам — релігійне свято. Вдень був великий парад на майдані Таксім, я бачив і фотографував увесь генералітет, а потім — щось подібне до карнавалу. Маршерували навіть гімназисти й поліцаї, на машині везли модель земної кулі, опоясаної словом „Форд“ — реклама розумного американця, носили моделі літаків.
Вражіння слабеньке. Нема маси. Був збір на літаки, і все. Але що до декоративного боку — виконано бездоганно. Сила прапорів, ми їх бачили ще з вечора. Крім турецьких, вивішують прапори й інших націй: крамар італієць вішає італійський, французький банк — французький. Не бачив ніде я прапорів грецьких і англійських.
Увечері ми пішли в Галату до якогось театру.
При вході наскочили на інцидент. Відставний салдат, в подертій шинелі, продирався до театру без грошей, його не впускали, а він бився з капельдинерами й поліцаєм і бив себе в груди зі словами:
— Мустафа Кемаль-паша!
Це мало означати, що ось він колись проливав кров за турецьку незалежність, а йому, мовляв, тепер, в день одного із свят цієї незалежности, не дозволяють без грошей піти до театру. Зовсім як у нас влітку 1917 року, коли салдати царату, їхавши з фронту, бешкетували в кожному місті з цієї самої підстави:
— Ми там кров проливали, а ви, так вас і сяк!…
Театр невеличкий. Я нарахував в партері десять рядів розділених одним проходом. Не стільці, а звичайні лави. Але є й ложі — ввесь другий ярус складається з лож. Ми пішли нагору.
Вистава була така: підносилася завіса, виходила жінка й співала куплети під акомпанімент духової оркестри,
