Мундштука куплено. Але далі — друге вікно, і там такі точнісінько мундштуки. Та їй здається, що вони якісь інші, і я маю доброго наганяя, що не повів одразу до „справжнього місця“.
Кінчається, проте, більш-менш щасливо: вона пригадує що ще для когось може купити мундштука, витрачає ще 25 копійок і заспокоюється. Але не на довгий час.
От я одволік її увагу від мундштукових розкошів, тим, що кинувся за якоюсь жінкою в чадрі. З того часу як мені сказали, що жінок не можна фотографувати, я дивлюсь на це, як на спорт, і бігаю з апаратом за кожною турчанкою, що носить чадру. А таких вже дуже мало навіть і в Стамбулі. Досі мені не щастило: або сонце не сприяє, або публіка навколо така, що не знаєш, як вони реагуватимуть на твою сміливість. Теперь я нашвидку наготував апарата й побіг.
Моя супутниця боїться мене загубити серед чужих людей в незнайомій частині міста, без мови. Вона поспішає за мною. Я забігаю поперед турчанки, націлююсь апаратом і чую таке, від чого рука в мене тремтить, знимок не виходить і вже не хочеться ні знимати, ані взагалі ходити по екзотику. Бо я чую:
— Креп-де-шін. У нас 10 карбованців метр, а тут за 3–4 купиш. А може й фай-де-шін…
Я тетеревію:
— Який шін? який фай?
— Та от на цій…
Вона показує на чорну чадру моєї турчанки. Турчанка вже встигла повернутися проти сонця, і фотографувати її нема рації.
З отакими пригодами підходимо під ворота Буюк Чарші.
Перша вулиця Великого Базару — жіночі й дитячі речі. Доводиться спинятися біля кожної крамниці.
