праворуч — мечет Баязіда, Голуб'ячий мечет. Через його двір, де спокійно миють ноги спокійні люди і спокійно куняють продавці пахощів, ми проходимо в затишну кав'ярню — на вулиці, в кутку майдану, під деревами. Там п'ють каву, чай і палять наргіле. І це не такі палячі — турки, як малюють на олеографіях — бородаті, з широкою матнею, з кинжалами. Курять тютюн із кальяну звичайні, європейського вигляду люди, не старші від 35–40 років.
— Ах, як екзотично!
Моя супутниця захоплено дивиться на кальяни.
— Спитайте, скільки треба заплатити.
— Це важко палити, — відповідаю, — у вас груди заболять. Це не як цигарку.
— Та я не для себе! Для брата в Київ повезу.
Тепер я розумію, що їй треба взнати, скільки коштує те наргіле на продаж, а не для паління в кав'ярні. Я роз'яснюю, що тут наргіле не продають, тут не базар, а кав'ярня. Базар далі. Кав'ярня ж на Сході, як відомо, є осередок для…
Моя лекція переривається сердитим:
— Ну, то ведіть до базару, коли вже взялися!..
Через килим голубів, що вкриває останній куток цього затишного майданчику — килим трохи рідшає там, де нам треба пройти — повз три маленькі книгарні ми вступаємо в кривеньку вуличку — вона веде впрост до воріт Буюк Чарші.
По обидва боки вулички цієї — маленькі, в одне вікно крамнички, а то й без вікон рундучки з різними витребеньками. Галуззя винограду перекриває вуличку, майже темно. По крамничках горить електрика.
За три хвилини — Буюк Чарші. Я завжди якось містично хвилююсь, коли підходжу до Великого Базару.
